Значення православних традицій в історії розвитку українського суспільства загалом, розвитку вітчизняної культури, науки, філософської думки зокрема, переоцінити складно. Так само, як і сутужно буде переоцінити значення сакрального мистецтва християнського світу на шляху формування загальних тенденційних та виняткових регіональних особливостей українського образотворчого мистецтва. Чи не тому День хрещення Київської Русі-України є знаковою подією, що визначила вектор політичного, духовного, культурного розвитку нашого суспільства.
Цьогоріч Дніпропетровський художній музей долучається до програми державного відзначення знакової дати. Тематично-виставковий блок «Іконопис XVІІ – XІХ ст.», представлений в постійній експозиції переважно придніпровськими іконами, вперше доповниться трьома творами цього ж періоду, які свого часу потрапили до музейного зібрання з одного з місцевих соборів у незадовільному стані і тільки недавно були відреставровані.
Представлені ікони храмового вжитку різняться за типом, композиційними особливостями та виконавською манерою.
Найдавнішою з них, за оцінкою музейних фахівців, вважається «Спас нерукотворний» (к. XVII ст.). Та не лише за віком можна поставити цю ікону в ряді інших окремішньо. Поширений в іконописі «сюжет», втілюючись у різних зображеннях, завжди буде видаватися особливим через, перш за все, свою виняткову легенду виникнення. Як видно вже з назви, образ Христа виник в нерукотворний спосіб — внаслідок дотику лика Господнього до тканини (убруса, хустки). За різними легендами явився людям «Спас нерукотворний» по-різному. Згідно з однією з версій, реліквія проступила на хустці милостивої жінки Вероніки, котра обтерла нею Спасителю обличчя, коли він ніс хреста на Голгофу. За іншою версією, святиня утворилася за волею самого Ісуса і передана була цареві Едеси Авгару V для зцілення, оскільки царевому художнику-посланцю не вдалося написати лик Сина Божого або привезти його особисто до хворого. Відтак можна бачити і різний характер ікон цього типу: у католицькій іконописній традиції лик Спасителя виглядає, здебільшого, мученицьким, увінчаним вінком із терену, заплямованим кров’ю, а у православній — спокійним та умиротвореним, як, до прикладу, на музейній іконі.
Іконографічний тип ікони «Христос на престолі» (ХІХ ст.) близький до попередньої, оскільки прототипом зображуваного лику Ісуса багато в чім вважається «Спас нерукотворний», а вже символіка престолу склалася пізніше як утілення всього світу (царства земного і небесного), перебуваючого під владою Сина Божого. Зазвичай обабіч Спасителя зображають янголів, святих та серафимів, як на іконі з музейного зібрання. Але іноді можливе вписання до композиції фігур імператорів, королів, архієпископів тощо, задля вираження ідеї сакрального походження їхньої влади.
З ряду представлених ікон композиційно також вирізняється ікона з клеймами «Воскресіння – Зшестя до пекла з двунадесятими празниками» (ХІХ ст.). Сюжет, зрозумілий вже з назви, відомий у візантійському мистецтві, починаючи з VIII ст. Зшестя Христа до пекла — одна з частин Страстей Христових. Вважається, що це відбулося на другий день перебування Ісуса у гробі. Спаситель, рознісши ворота пекла, приніс туди свою проповідь, визволив ув’язнені там душі, вивів з пекла всіх старозавітних праведників, а також Адама та Єву. Втім, слід розуміти це радше в метафоричнім значенні, а не конкретнім. Саме тому ікони з цим сюжетом часто вражають своїм символічно-композиційним вирішенням. В іконі з музейної колекції згаданому євангельському сюжету відведено центральне поле, а в дванадцяти клеймах зображено дванадцять головних християнських свят.